Щоразу, коли дивлюсь телепередачу „Найрозумніший”, щиро дивуюсь і, якщо чесно, трішечки заздрю її учасникам. А якщо роблю спроби дати правильні відповіді на запитання, то інколи хочеться крізь землю провалитися від сорому, звісно, на відміну від гравців, що лускають складні запитання, як горішки. Завжди хотілося познайомитися хоч з одним із цих вундеркіндів. І що ж? Доля подарувала мені таку можливість.

    Олександр Ніконоров та Дмитро Усанов, учні 7-А класу загальноосвітньої школи №1, побували в Москві, брали участь у змаганні на звання „Найрозумнішого”, досягнувши непоганих результатів. На вигляд це звичайні хлопчаки. А які цікаві та ерудовані співрозмовники! Бесіда з ними була дуже цікавою,  з неї я дізналася багато чого про відому телевізійну гру  і просто приємно провела час із розумними та неординарними особистостями.

    Як хлопці готувалися до гри? Що відчували ? Чим збираються займатися далі? Якщо вас цікавлять відповіді на ці запитання – читайте далі.

Ірина:  Перше, що б хотілося запитати: ви коли-небудь мріяли про такий успіх? Адже потрапити в клуб ”Найрозумніший” не так просто!

Дмитро: Ні, раніше не мріяв. Проте потім захотів взяти участь у цій грі. Олександр: Про такий успіх не мріяв. Але потім наважився зареєструватися на порталі гри, потрапив на кастинг до Києва, поїхав на гру до Москви і, певною мірою, переміг. А коли тільки-но подав заявку на участь, то все це здавалося нереальним.

Ірина: Коли ви вперше подумали : „Хороша гра! Непогано було б взяти в ній участь”?

Дмитро: Раніше я дивився на це, як на красиве шоу. Проте влітку замислився: а чому б не спробувати? І вже не так давно, в лютому, зіграв.

Олександр: Взагалі я спостерігаю за цією грою з шести років. Намагаюся не пропускати жодної програми. Відповідаючи на запитання, я перевіряю  знання. А минулого року, в квітні, коли  підключили ІНТЕРНЕТ вдома, вирішив вийти на сайт передачі, знайти цікаву нову інформацію про гру;  зареєструвався, брав участь у вікторинах, турнірах, заробляв очки.   І лише  згодом  промайнула така думка: а чому не   спробувати свої сили. Першу заявку, яку я подав, відхилили. Я не відступив: спробував удачу вдруге. Тепер я член Міжнародного  клубу „Найрозумніші”.

Ірина: Як ви готувалися?

Дмитро: Читав різноманітні енциклопедії та книжки. Особливо довго готувався до відповідей  на запитання спеціальної теми.

Олександр: Перечитав безліч  цікавої літератури. А готуючись до спеціальної теми „100 днів Наполеона”, перечитав книгу про цього відомого історичного діяча декілька раз. Адже в запитаннях найбільше уваги надають подробицям, що важко запам’ятовуються.

Ірина: А під час гри що більше допомагає: знання чи удача?

Дмитро: Знання, звісно ж бо. Проте важливу роль грає і удача, а якщо важкі запитання, то в нагоді може стати інтуїція.

Ірина: Мабуть, страшнувато було грати: нове оточення, незнайома країна, телекамери, глядачі?

Олександр: Звичайно. На камеру ти себе скуто ведеш. Хоча з учасниками ми встигли познайомитись ще напередодні гри  та й до Москви із деким їхали в одному вагоні, адже були ровесники з Тернополя, Ніжина, Гадяча, Дніпропетровська..

Дмитро: Так, страшнувато було.

Ірина: Хто підтримував вас під час гри? Адже це важливо.

Дмитро: Рідні та однокласники дивилися гру по телевізору, вболівали. Тато сидів у залі і безпосередньо підтримував, так би мовити, на місці.

Олександр: А зі мною до Москви поїхала мама. На глядацьких трибунах сиділи мої двоюрідні сестри. Підтримка залу відіграє важливу роль. Особливо,  коли тобі аплодують, це підбадьорює. А брат знав, що буду грати, проте він був тут, в Україні,  і на відстані мене підтримував.

Ірина: Мене завжди цікавило, як можна так швидко орієнтуватися, адже на роздуми дуже мало часу?!

Олександр: В першому раунді, коли необхідно  дати відповідь на 18 запитань, -  легко А коли за хвилину потрібно набрати щонайбільше балів – набагато важче.

Дмитро: Якщо знаєш відповідь, то легко, а якщо ні, то в такому випадку три години думатимеш – не здогадаєшся.

Ірина: Під час такого змагання знання суперників пригнічують чи бажання перемогти не дає права на помилку?

Олександр: Під час гри хочеться будь-що виграти. Однак по закінченні немає переможених або переможців. Всі спілкуються, панує дружна атмосфера.

Ірина: Тіна Канділакі ставила запитання „Для чого ви приїхали?” Якою була ваша відповідь?

Дмитро: Взяти участь і ... перемогти.

Олександр: До речі, з ведучою було дуже легко спілкуватися, вона залюбки роздавала автографи. А їхав не стільки перемогти, як перевірити свій рівень знань, познайомитись із новими людьми. І це вдалося.

Ірина:  Давайте поговоримо про школу. Як однокласники сприйняли звістку про вашу участь у грі „Найрозумніший”?

Олександр: Дехто привітав, хтось сприйняв за жарт.

Дмитро: Дехто зостався байдужим, але більшість привітала, у  класі почепили плакат з  побажаннями успіху. Приємно було.

Ірина:  Якими є ваші плани на майбутнє? Будете і надалі крокувати до звання „Найрозумнішого” чи, може, спробуєте себе в іншій сфері?

Дмитро: Буду йти далі, незважаючи на те, що мені у першій спробі  не вдалося пройти до фіналу. Це не найстрашніше. Дехто з учасників  на  гру їхали вдруге, втретє. Це можливість перевірити себе, свої сили.

Олександр: Не знаю, яким буде результат гри у фіналі ( а це буде аж у  травні), але наперед знаю, що наступного року знову подам заявку, спробую удачу ще раз.

Ірина: Що можете порадити тим, хто, можливо,  наважиться взяти участь у подібних телепроектах?

Дмитро: Більше впевненості. Головне – цікавитись цим.

Олександр: Готуватись і ... готуватись. Читати щонайбільше різної літератури.